Однією з найважливіших педагогічних проблем для В.О.Сухомлинського була проблема читання.  Про яку б сферу діяльності школяра не йшлося (розумову чи естетичну, моральну чи трудову), В.О.Сухомлинський завжди апелював до книжки, яку вважав найвпливовішим засобом виховання гармонійної особистості дитини. Недарма одним з культів, які  панували в школі великого педагога, був культ книги.

Я не уявляю собі, писав В.О.Сухомлинський,  повноцінного, всебічного розвитку підлітка, юнака, дівчини без того, щоб вони не мали своїх улюблених книжок, своїх улюблених письменників. Виховуючи людину, проектуючи її особистість, я завжди прагнув того, щоб уже в початковій школі в кожного мого вихованця була своя маленька бібліотечка. У середніх і старших класах це вже солідна бібліотека, у якій налічується сто — сто п’ятдесят книжок. Як музикант не може жити без того, щоб не брати до рук свого улюбленого інструмента, так мисляча людина не може жити без перечитування улюблених книжок.

Без високої культури читання, наголошував В.О.Сухомлинський, немає ні школи, ні справжньої розумової праці. Читання є основою опанування всіх наук, розвитку людського інтелекту. У цьому складному процесі беруть участь зір, мислення, мовлення, сприйняття, пам’ять, уява, слухові та зорові аналізатори.

      В.О.Сухомлинський був переконаний, що справжнє читання – це співпереживання.  Як важливо, зазначав Василь Олександрович, щоб учитель, особли­во в молодших класах, зумів підготувати дітей до сприйман­ня художнього образу, зумів створити відповідний настрій, оскільки емоційне хвилювання, радість чи сум, за­хоплення чи подив, викликані яскравим, повнокровним словом учителя, живим образом з твору письменника — ті найтонші ду­шевні рухи, які ми пробуджуємо в дитині, — це й є серце того організму, що його ми називаємо переконанням.

      Уміти донести до дитини емоційне осереддя худож­нього твору чи життєвої історії,— зна­чить відкрити перед очима вихо­ванця вікно в багатий, безмеж­ний  світ високих  ідей.

       Ввести кожного учня у світ книжок, виховати любов до книжки, зробити книжку провідною зіркою в інтелектуальному житті — це залежить від учителя, від того, яке місце в його власному духовному житті займає книжка.

      Звертаючись до педагогів, В.О.Сухомлинський зазначав, що читання стане духовною потребою учня за умови, якщо він відчує, що думка вчителя повсякчас збагачується, якщо переконається в тому, що сьогодні вчитель не повторює те, що говорив учора.

       Щоб виховати справжнього читача, вчителю необхідно:

• донести до свідомості учнів значення читання в житті людини;
• знати читацькі інтереси своїх вихованців;
• сформувати коло читання для учнів різних класів;
• продумати види і форми роботи з книжкою у школі;
• керувати позакласним читанням дітей.

    Ці поради великого педагога «працюють» і сьогодні.

     І ще…                                            

Якщо хочете, щоб у вас було достатньо часу, щоденно читайте.

Читайте щодня хоч би дві сторінки наукової літератури, пов’язаної з предметом, яким ви захоплюєтесь (ваш факультатив). Усе, що ви читаєте, — це інтелектуальний фон вашого навчання. Чим багатший цей фон, тим легше вчитися. Чим більше ви читаєте щоденно, тим більший у вас буде резерв часу. Бо в усьому, що ви читаєте,— тисячі точок зіткнення з матеріалом, який вивчається на уроках. Ці точки є — назвемо їх так — якорями пам’яті. Вони прив’язують обов’язкові знання до того океану знань, які оточують людину. Умійте примушувати себе читати щодня. Не відкладайте цієї роботи на завтра. Те, що упущено сьогодні, ви ніколи не надолужите завтра.

Вас оточує море книжок. Треба бути дуже вимогливим у виборі

книжок і журналів для читання. Допитливому й цікавому хочеться прочитати все. Але це нездійсненно. Умійте обмежувати коло читання, виключайте з нього те, що може порушити режим праці. Але водночас треба пам’ятати, що в будь-яку хвилину може з’явитися необхідність прочитати нову книжку — те, що не було передбачено. Для цього потрібен резерв часу. Він створюється умілою розумовою працею на уроках, працею над конспектами, запобіганням «авральним» дням.

• Казка — це нічим не за­міниме джерело пізнання рід­ної мови, свогокраю. Вона пробуджує творчі здібності дитини. З переказування казки починається дитяча творчість.
• Читання художнього твору, особливо поезій, — читання насамперед авторського під­тексту.
• Ставити запитання учням після читання художнього твору іноді  так само недоречно, як після слухання музичного твору пропонувати розповісти зміст прослуханого.
• Немає читання – немає і духовної єдності вихователя і вихованця…

Коли я все більше придивлявся до того, як читають підлітки, юнаки і дівчата, мені стало страшно: вони не знали, що таке справжнє читання – вдумливе проникнення в смисл книги, гра розумових сил. Вони знали тільки одне читання – читання підручника.

Розумна, натхненна книга нерідко вирішує долю людини.

Прочитайте дітям  твори   В.О.Сухомлинського

Байдужий пеньок

    Стоїть у лісі старий-престарий Пеньок. Мохом обріс, гріється на  сонечку.

    Поселився під Пеньком Їжак. Клопочеться собі в нірці, а Пеньок мружиться, крекче, гріється на сонечку.

     – Будемо з тобою дружно жити, добре? – питає раз його Їжак.

     – Добре, – відповідає байдужно Пеньок. Він замружив очі, позіхнув і гріється собі на сонечку.

   По другий бік під Пеньком поселилася Гадюка.

         –  Будемо з тобою дружно жити, добре? – питає раз вона.

         –  Добре, – відповідає байдужо Пеньок. Він замружив очі, позіхнув і гріється на сонечку.

    Та ось якось Їжак побачив, що поруч із ним живе Гадюка. Напав на неї і в кривавій сутичці переміг. Виповз, ліг на Пеньок. Відпочиває.

– Що це у вас там за шум був? – питає Пеньок.

    – Це я Гадюку вбив, – відповідає Їжак.

    – Добре, – каже байдужно Пеньок. Він замружив очі, позіхнув і гріється собі на сонечку.

Що посієш, те й пожнеш

    Одного разу до нас прилетіли голуб і голубка. Сіли на ганку та й воркочуть. Ніби дивляться на мене й щось просять. Я поліз на дах, відчинив маленьке віконце. Голуби заховалися в нього. Я виніс їм зерна, вони поклювали й знову сховались у віконці.

    Наступного ранку я знову погодував їх і поставив коритце з водою. А потім було так – коли погодую, а коли й забуду. Більше було таких днів, що я забував погодувати голубів. Вони сидять на ганку, дивляться на мене, а я все

кудись поспішаю. Коли це йду, а голуб летить наді мною, немов збирається на плече мені сісти. Я думав, що голуб грається. І не догадався, що йому їсти хочеться.

    А то якось уранці бачу – голуби сидять на подвір’ї в сусідів, а маленька дівчинка Оля годує їх. А батько ставить на стовпі маленьку хатку – голубник.

   Боляче мені стало. Кликав я голубів, кликав, але вони більше до мене не прилетіли. Поселилися в голубнику. Оля щодня годує їх – і вранці, й увечері. Вони полюбили дівчинку: сідають їй на плечі, даються в руки.

     Що посієш, те й пожнеш, – говорить наше українське прислів’я. Посіяв байдужість – пожав зневагу. Птахи зневажають тих, хто байдужий до них.

Краплина води

      Був жаркий липневий день. До колодязя під високим дубом наближалася група школярів. Вони поверталися з туристського походу. Їм дуже хотілося пити. І чим ближче був колодязь, тим більше прискорювали вони крок.

    А з другого боку до колодязя наближалася бабуся. Вона йшла здалека, дуже втомилася. І бабуся, й туристи підійшли до колодязя одночасно.

    На зрубі стояло відро з холодною водою. Діти оточили його й один за одним пили воду. А бабусю відтіснили. Вона відійшла до дуба й зажурено стояла, схилившись на дерево.

    Коли туристи напилися води й пішли собі, глянула бабуся їм услід і задумливо похитала головою. Той, хто поспішить випити краплину води перш ніж нап’ється дідусь, бабуся, батько, мати, виросте негідником.

Лариса КРАВЧУК,

старший викладач кафедри методики

та психології дошкільної та початкової освіти

ІППО КУ імені Бориса Грінченка